„Die Freiheit riecht nach Vanille“ auf Ukrainisch.

Даріуш Мушер

Свобода пахне ваніллю

(уривок з роману)

Переклад з польської, примітки: Остап Ножак
Ins Ukrainische übersetzt von Ostap Nožak

Матір Сари була єврейкою з Чорткова, що над Серетом, містечка на сході давньої Польщі. Народилася незадовго до початку Другої світової війни. Коли їй виповнилося три роки, довелось тікати. Тут їй страшенно пощастило. Ані німці, ані поляки, ані росіяни, ані українці, ні інші дикі мисливці за головами – її не наспіли.

Мій батько також був родом з Чорткова. По маминій лінії був навіть родичем славного ребе Давида Моше, сина Рижинера, чим, кажуть, особливо гордився. Давида Моше називали Чортківським Ребе, це для того, щоб, вочевидь, підкреслити його винятковість. Той був наче вождем племені або – що більше пасуватиме – шаманом. З усіх усюд прибували хасиди, щоби поспілкуватися з ребе Моше або отримати від нього пораду. Це була безмірно мудра людина, чого вже не скажеш про декотрих його нащадків. Видко, його мудрощі не надавались до успадкування. Або він просто не зміг передати їх наступникам. Доля до нього була ласкава, тож полетів до праотців швидше, ніж найчорніша вівця нашої родини зісковзнулася на планету Землю. Без сумніву, він би не пережив ганьби, яка в зв’язку з цим упала пізніше на весь рід.

Йдеться про Темерел, мою бабусю. Всі хасиди були певні: вона здійснила, мови нема, несказанно поганий вибір, виходячи заміж за звичайного гоя, за польського молодика на ймення Генрик. Релігійний мезальянс, повний крах, найменш здалий шлюб року! – визнали чортківські євреї. На щастя, молодий поляк тільки на перший погляд здався поганою людиною. Хто відважився заглянути йому глибше в серце, хутко відкрив, що була в ньому неабияка слабинка до євреїв. Такий уже був з нього дивак. Декотрі з його одноплемінників навіть замислювалися вголос, чи варт він того, аби вважати його за справжнього поляка, якщо побратався з тією триклятою жидобандою.

Генрик кохав свою жону без краю й охоче кинув би їй під ноги цілий світ. Темерел була плодовита, як і більшість тогочасних європейських жінок. Поки совіти восени 1939 року вдалися до хаотичного, незрозумілого грабіжницького маршу й завітали до міста, встигла породити п’ятірко здорових і трійко мертвих дітей.

Мій батько покинув Чорну Діру* (*Відповідно до уявлень головного героя твору, всі люди походять з чорної діри) сім років перед вибухом війни і прийшов на світ таки живим, але дуже хворим. Дано йому ім’я Якуба, діда з боку батька. З самого початку ніхто не ставив на нього ані ламаного гроша. Спочатку пророкували, що він напевно не діжде урочистостей обрізання, але потім визначено остаточний термін: під час Хануки. Як минуло те семиденне свято, а немовля ворушилося далі – справді слабо, але все ж таки – нове пророцтво зробило великий фурор: цей бубеле ніколи не почує сурмління в баранячий ріг, що в такому випадку абсолютно не означало довічну глухоту хлоп’яти, йшлося про те, що боротьба на смерть і життя, яку вело маля, завершиться його стидкою поразкою ще перед Рош Гашана, тобто перед Новий Роком, коли традиційно сурмлять у шофар. Помилилися страх. Пацан витримав значно, значно довше. На щастя для нього, чортківські ворожбити не були вже такі славні, як раніше.

Потім, коли Червона армія доста накралася і не сильно знала, куди його розчиняти далі, до містечка прибули інші здобичники – німці. На відміну від росіян, на більшості жартів абсолютно не зналися. А що мандрували зі своїм єдиним правдивим Богом (це можна було відчитати на застібках їхніх солдатських ременів), то чортківські євреї почали всерйоз перейматися своєю прийдешністю. На жаль, ще не до кінця домізкували, що жодної прийдешності вже не мають.

Темерел і Генрик постановили, що тимчасово утримаються від приведення чергових дітей на цей непевний і фатальний світ. Ясна річ, нічого з цього не вийшло. Їхні плани своїми руками поперекреслював сам Ягве, до того ж і вони не були так геть безвинні, оскільки в розпачі сповна віддалися тілесним розкошам. Кохалися так міцно і так часто, як тільки можна було за тих важких обставин. Та й добре, що так сталося. У чортківському ґетто в них народилася шоста дитина, мій єдиний дядько, котрий пережив голокост.

Генрик міг дати драла звідти, був усе-таки поляком, зрештою, з євреями його мало що поєднувало. Його слов’янська кров не була, правда, така чиста, як першого-ліпшого германця, але – як не крути – у тисячу разів чистіша від єврейської. Спочатку євреї, потім, на десерт, слов’яни – таке тоді панувало право. Німці навіть запропонували моєму дідусеві, щоби покинув ґетто і працював для них гончаком, адже пречудово знав євреїв, але він відмовився. Був просто впень інший, ніж я. Істинно, справжній чудило, мені було б важко його в будь-чому обігнати!

Видавалось, ніби зовсім не переймається загрозою. Із задертим носом спацерував вулицями Чорткова, завше з зіркою Давида на рукаві плаща, як цього вимагалось від євреїв. Одного дня вийшов, як завжди, з ґетто роздобути для своєї сім’ї якийсь харч, та цього разу далеко не зайшов. Триста метрів від дому поліг на полі, з простріленою головою. Помираючи, перший і останній раз у житті позував як модель. Був змушений клякнути. Вийшли дві світлини. Одна збереглася по нині, недавно її показували по телевізору. Друга подалася разом зі своїм власником далі, до Сталінграда. Перед самою капітуляцією була з’їдена. Сам власник пішов на Сибір і повернувся до рідного дому на святого ніколи. Звали цю людину Бернгард Налітник. Він був моїм дідусем з боку матері. Це він у білий день убив у Чорткові Генрика Серваса, мого дідуся з боку батька.